Судова влада України
Апеляційний суд міста Києва
Інформація для громадян
Прес-центр
Конкурс на заміщення вакантних посад
Міжнародне співробітництво
Журнал "Судова апеляція"
Законодавство, що визначає діяльність суду
Технічна підтримка
Оприлюднення відомостей про справи про банкрутство

Офiцiйне представництво Президента України
Верховна Рада України
Урядовий портал
Відомості з Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення

Узагальнення судової практики з питань розмежування юрисдикції загальних, господарських і адміністративних судів

Узагальнення
судової практики з питань розмежування юрисдикції загальних, господарських і адміністративних судів
 
Н.В. Поліщук
 
суддя судової палати з розгляду цивільних справ
 
 Апеляційного суду міста Києва
 
План
 
Вступ
 
Питання підвідомчості справ
 
1.Проблемні питання розмежування цивільної та господарської юрисдикції.
 
2. Розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції.
        
2.1.Житлові спори.
        
2.2.Земельні спори.
         
2.3. Трудові спори.
        
2.4. Спори щодо права власності.
     
2.5. Справи за позовами до приватних нотаріусів.
        
2.6. Справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.
     
2.7. Інші спори.
 
Питання підсудності справ
 
 
Вступ
 
В даному узагальненні проаналізовано проблемні та спірні питання розмежування юрисдикції загальних, господарських та адміністративних судів, а також питання підсудності, що виникали у відповідній судовій практиці за 2010-2012 роки з метою забезпечення єдності судової практики та застосування законодавства.
 
Відповідно до ст.. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Проте, слід враховувати, що за законом здійснення захисту цивільних прав допускається у встановленому порядку загальним судом, господарським чи адміністративним судом.
 
Цивільна юрисдикція визначена судом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесеної до їх компетенції ( ст.. 15 ЦПК України).
 
При вирішенні питання про розмежування цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції судам слід виходити із положень ст.. 15 ЦПК України, ст..12 ГПК України, ст.. 17 КАСУ.
 
Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноваження конкретного суду першої інстанції ( ст..ст.108-114 ЦПК України).
 
 
 
ПИТАННЯ ПІДВІДОМЧОСТІ СПРАВ
 
1.Проблемні питання розмежування цивільної та господарської юрисдикції
 
Відповідно до ч.1 ст.543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
 
За змістом ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
 
Відповідно до ст.21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.
Відповідно до ст.30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
 
Відповідно до ст.16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. (вказана норма, поряд повинна застосовуватися поряд з п.1 ч.2 ст.122 ЦПК України. Наявність у справі вимог які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства не дає підстав для відмови у відкритті провадження стосовно всіх вимог, оскільки у такому випадку повинно бути вирішено питання про відкриття провадження стосовно вимог, які можуть бути предметом розгляду)
 
Відповідно до ч.1 ст.12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна.
 
З огляду на наведене, цивільне процесуальне законодавство допускає розгляд справ, за позовом юридичної особи до фізичної і до юридичної особи, у разі, якщо однією із сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов´язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 21 серпня 2012 року, а питання про відкриття провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ «Центральне конструкторське бюро «Шхуна» до ТОВ «Три Т ФУДЗ» про стягнення суми неустойки за договором оренди передано на новий розгляд.
 
Так, позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому відповідачами зазначено ТОВ «Три Т ФУДЗ» та фізичних осіб. Відмовляючи у відкритті провадження в частині вимог до юридичної особи суд першої інстанції виходив з того, що вказані повинні розглядатися за правилами господарського судочинства, оскільки правовідносини виникли внаслідок виконання господарського договору. Скасовуючи зазначену ухвалу, судом апеляційної інстанції установлено, що ТОВ «Три Т ФУДЗ» є орендарем нежилого приміщення, відповідачі фізичні особи, поручителями орендаря за договором оренди. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що у випадку солідарного обов´язку відповідачів фізичних осіб та юридичної особи, позов може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства як виняток зі ст.16 ЦПК України, оскільки ч.1 ст.543 ЦК України передбачене право кредитора, зокрема, вимагати виконання обов´язку від усіх боржників разом.
 
Слід зазначити, що тривалий час при вирішенні питання юрисдикції, що виникає у зв´язку із тим, що в одній і тій самій справі беруть участь як юридичні, так і фізичні особи, які є кредитором, боржником, поручителем тощо, суди керувались позицією, викладеною в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин, підготовленим Верховним Судом України в 2010 році. Згідні цієї позиції у разі пред´явлення вимог юридичною особою одночасно до іншої юридичної особи і фізичної особи, з урахуванням положень ст.. 543 ЦК України, немає так званої обов´язкової процесуальної співучасті, тобто законом передбачено право позивача звернутися до кожного з боржників окремо, що підлягає розгляду за правилами різних видів судочинства.
 
На даний час суди керуються роз´ясненнями, викладеними в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5, згідно яких у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи та з урахуванням вимог статей 15-16, частини другої статті118 ЦПК України при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того , що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов2язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.
 
Відповідно до ст..12 ч.1 п.4 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником ( засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками ( засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов»язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 вересня 2012 року скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 24 липня 2012 року, якою на підставі п.1 ч.1 ст.205 ЦПК України закрито провадження у справі за позовом Лемешка С.Б. до ЗАТ «Столичний завод шампанських вин» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів.
 
Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що 500 штук простих іменних акцій ЗАТ «Столичний завод шампанських вин» на момент продажу належали позивачу на праві приватної власності, а він сам перебував у трудових відносинах із відповідачем (був акціонером), а тому даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Суд апеляційної інстанції з таким висновком не погодився з тих підстав, що зазначений спір стосується обігу акцій і не підлягає вирішенню господарським судом, оскільки акції виступають предметом цивільних відносин, вони є речами та об´єктами права власності, позивач виступає як фізична особа і спір не стосується діяльності, управління та припинення діяльності товариства (п.4 ч.1 ст.12 ГПК України).
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 вересня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 25 липня 2012 року, якою закрито провадження у справі за позовом Прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу КМР (КМДА) до КМР, КП «Генеральна дирекція КМР з обслуговування іноземних представництв», Мироненко Т.М. про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу.
 
Так, закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що розгляд даного спору віднесено до господарських судів, оскільки вимоги позивача обґрунтовані порушенням законодавства про приватизацію, одночасно послався на п.1 ч.1 ст.12 ГПК України, що визначає підвідомчість справ у господарських договорах, у тому числі щодо приватизації майна. Суд апеляційної інстанції з такими висновками не погодився, оскільки оспорюваний договір був укладений між КП «Генеральна дирекція КМР з обслуговування іноземних представництв» та Мироненком Т.М. як фізичною особою, і останній факт є підставою для розгляду справи у порядку цивільного судочинства.
 
Відповідно до ч.1 ст.70 ГК України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
 
Відповідно до ст.80 ГК України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2012 року скасовано ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 30 березня 2012 року, якою закрито провадження у справі за позовом Курочкіної Л.В. до Садівницького товариства «Ветеран» Дарницького району м. Києва про визнання недійсним рішення правління і рішення зборів уповноважених.
 
Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що спір виник з корпоративних відносин і підлягає розгляду господарським судом. Апеляційний суд з таким не погодився з тих підстав, що виходячи з положень ч.1 ст.79 ГК України та ст.12 Закону України «Про кооперацію» кооператив не можна вважати господарським товариством, що не дає підстав для розгляду спору за позовом члену кооперативу господарським судом. Окрім того, ст.12 ГПК України, визначає, що господарському суду підвідомчий спір з корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником, при цьому в силу ст.80 ГК України господарськими товариствами є акціонерні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні та командитні.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 квітня 2012 року скасовано ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 02 листопада 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Кучеренко М.О. до ТОВ «Дежавю» про визнання недійсним рішення про ліквідацію підприємства.
 
Позов подано з тих підстав, що відповідач є боржником у виконавчому провадженні по відношенню до позивача, і його рішення про ліквідацію перешкоджає виконавчому провадженню.
 
Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження з посиланням на п.4 ч.1 ст.12 ГПК України, вважаючи, що спір повинен вирішуватися господарським судом. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки за змістом зазначеної норми господарському суду підвідомчий спір з корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником, проте позивач не є акціонером або учасником товариства, предмет позову не стосується правомочності на участь в управлінні господарською організацією, отримання прибутку (дивідендів) та активів, а тому не належить до корпоративних відносин.
 
Відповідно до ч.4 ст.15 ЦПК України суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2012 року скасовано ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 травня 2012 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ПАТ «Укрсоцбанк», боржники ТОВ «Інтерсталь МЦ», Мінаков Ю.В., Зайцев В.А., Мале приватне підприємство «Олімп», про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.
 
Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що до кола боржників входять боржники юридичні особи, то відповідно до ч.1 ст.122-7 ГПК України питання про видачу виконавчого листа повинно вирішуватись господарським судом. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки рішенням третейського суду визначено, що заборгованість стягується у солідарному порядку. Проводячи паралель з підсудністю справ судам загальної юрисдикції, апеляційний суд зробив висновок, при звернення до суду загальної юрисдикції про стягнення боргу у солідарному порядку з фізичних та юридичних осіб, такий спір підлягає прийняттю до провадження на підставі ст.ст.15, 16, 118 ч.2 ЦПК України, відповідно і заява про видачу виконавчого листа повинна бути розглянута цим судом.
 
Іноді районними судами допускаються помилки у застосуванні ст..116 ЦПК України ( передача справи з одного суду до іншого), вирішуючи питання про передачу справи до іншої ланки судової системи.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2012 року скасовано ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 16 лютого 2012 року, якою передано за підсудністю до Господарського районного суду м. Києва справу за позовом АБ «Банк регіонального розвитку» до Шарко В.П., ТОВ «ІБК «Місто» за участю третіх осіб про визнання правочину недійсним.
 
Апеляційний суд з таким не погодився, оскільки за підсудністю передаються справи з одного суду до іншого, які мають однакову спеціалізацію. Питання про передачу справи з суду загальної юрисдикції до суду господарської направленості нормами закону не урегульовано, проте передбачено закриття провадження у таких справах. Апеляційним судом також вказано на те, що справа підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства, оскільки одним з відповідачів є фізична особа, яка не може бути учасником господарських правовідносин (ст.12 ГПК України).
 
З аналогічних підстав скасовано ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 28 травня 2012 року, якою з підстав підвідомчості господарському суду направлено за підсудністю справу за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Міжнародна Промінвест Компанія», Лотоцького М.Ю. про стягнення суми заборгованості.
 
Узагальнюючи судову практику установлено, що непоодинокі випадки, коли при зверненні до суду позивачем юридичною особою - зазначається в якості відповідача поряд з юридичною особою   фізична особа, до якої фактично вимог не пред´явлено, а такі дії направлені на штучне формування підвідомчості справи.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 02 серпня 2012 року про відкриття провадження у справі за позовом Компанії «Ефенес Пропертіз Лімітед» до ПАТ «Сведбанк», Дмитренка О.І., третя особа Дочірнє підприємство «Фірма «Дайленко» про визнання іпотечного договору недійсним, питання передано на новий розгляд.
 
Так, судом першої інстанції відкрито провадження у зазначеній справі, на яку ПАТ «Сведбанк» подано апеляційну скаргу. Скасовуючи ухвалу апеляційний суд виходив з того, що сторонами спірного договору є Компанія «Ефенес Пропертіз Лімітед» та ПАТ «Сведбанк», які мають статус юридичних осіб. Відповідач Дмитренко О.І. є особою, яка підписала оспорюваний договір як представник з боку позивача і до нього вимог не пред´являється. Таким чином спір виник між двома юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
 
На нашу думку, доцільно було б надати судам відповідні роз´яснення щодо дій суду у випадках залучення у справі в якості відповідачів фізичних осіб , які не є учасниками спірних правовідносин та не відносяться до складу учасників спору, що виник,а залучення таких осіб має на меті штучне формування підвідомчості справи.
 
 
2. Розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції
 
2.1. Житлові спори
 
Відповідно до п.1 ч.1 ст.15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
 
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справах щодо права особи на житло суди не завжди враховують, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спори є житловими незалежно від участі у справі як відповідача суб´єкта владних повноважень.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 18 листопада 2012 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Кондратьєва О.В. до Міністерства оборони України про зобов´язання вчинити певні дії.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що даний спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції з такими висновками не погодився, установивши, предметом спору є визнання незаконним рішення та бездіяльність відповідача щодо порушення терміну забезпечення позивача і його сім»ї квартирою, тобто, спір є житловим і його розгляду порядку цивільного судочинства передбачений ст.15 ЦПК України, у той час, коли норми КАС України не містять норм, що регулюють підвідомчість адміністративним судам спорів про забезпечення військовослужбовців житлом.
 
З таких же підстав скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 05 березня 2012 року у справі за позовом Тертичної І.В. до Житлово-побутової комісії Центрального управління Департаменту господарського забезпечення Служби безпеки України з приводу забезпечення житлом.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 грудня 2012 року скасовано ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 13 вересня 2012 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Григоренко Л.Д., яка діє в своїх інтересах та інтересах своєї неповнолітньої дитини до Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи Служба у справах дітей, ПАТ «Швейна фабрика «Воронін», КП «ЖЕО-107», Медведська О.П. про визнання дій протиправними та скасування розпорядження, визнання недійсним ордеру.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції вважав, що між позивачем та відповідачем, який є суб´єктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір, який підлягає вирішенню адміністративним судом. Скасовуючи зазначену ухвалу, апеляційний суд виходив з того, що, не дивлячись на те, що відповідач є носієм функцій держави, оскаржується його рішення, спір підлягає вирішенню судом за правилами цивільного судочинства, оскільки його предметом є захист житлових прав (ст.15 ЦПК України).)
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2012 року скасовано ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 16 серпня 2012 року, якою відмовлено у відкритті провадження по справі за позовом Грязнова О.А. до Грязнової Т.К., треті особи Грязнов І.О., Відділ приватизації житла у Дарницькому районі м. Києва про визнання недійсним і скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло, визнання права власності.
 
Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що вимоги про недійсним і скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, інші в порядку цивільного судочинства, та оскільки вони разом підлягають розгляду за правилами різного судочинства, відмовив у відкритті провадження у справі. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки суд першої інстанції не звернув уваги, що, по-перше, суб´єктний склад сторін спору на діє підстав відносити його до публічного правового, а по-друге, зміст вимог носять цивільно-правовий характер, оскільки спрямовані на захист права на участь у приватизації, яке порушено саме відповідачем.
 
 
2.2. Земельні спори
 
Земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (ст.1 ЦК України, ст.ст. 2, 5 Земельного Кодексу України). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними ст.ст. 16, 21, 393 ЦК України, ст.152 ЗК України, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
 
Як роз´яснено у п.п. 2, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» в редакції від 19 березня 2010 року за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші - в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 частини 1 статті 17 КАС України віднесено до компетенції адміністративних судів.
 
При проведенні узагальнення установлено, що у судів виникають труднощі у визначенні правової кваліфікації спору, тобто чи є спір публічно-правовим, за участю суб´єкта владних повноважень, публічного права, з одного боку, та суб´єкта приватного права, фізичної особи, з іншого, або чи є спір про цивільне право. Судами не завжди ураховується, що індивідуальні акти органів місцевого самоврядування, якими реалізується волевиявлення територіальної громади, як учасником цивільно-правових відносин, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватно-правовий характер.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2012 року скасовано ухвалу Солом´янського районного суду м. Києва від 06 липня 2011 року, якою закрито провадження у справі за позовом Ткачової І.Л., Матвієнко Н.Л. до КМР, Головного управління земельних ресурсів КМДА, Черпака М.З. про визнання частково недійсним рішення та визнання недійсними державних актів на право власності на землю.
 
Так, закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що предметом спору є рішення органу місцевого самоврядування щодо переданих у власність громадянам земельних ділянок, у зв´язку із чим спір підлягає вирішенню адміністративним судом. Скасовуючи ухвалу апеляційний суд виходив з того, що рішення органу місцевого самоврядування є способом реалізації своїх повноважень передачі у власність громадянам земельної ділянки, і вказаний орган у питаннях відведення земельних ділянок виступає як рівноправний з громадянами суб´єкт права власності.
 
Із аналогічних підстав підстав скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 02 вересня 2011 року у справі за позовом Кутняка Д.В. до КМР, Єрошенка О.Г. про визнання рішення недійсним, визнання права власності, якою відмовлено у відкритті провадження, оскільки виник спір із суб´єктом владних повноважень. Апеляційний суд з таким не погодився та зазначив, що рішення КМР не є актом управління, оскільки таким рішенням КМР реалізує волевиявлення територіальної громади, яка у питаннях відведення земельних ділянок громадянам виступає рівноправним суб´єктом цивільних відносин.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2011 року скасовано ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 15 квітня 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Комунального підприємства «Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд м. Києва» до Кухарського С.І. про зобов´язання звільнити земельну ділянку.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що однією сторін по справі є суб´єкт владних повноважень (п.1 ст.3 КАС України), пред´явлений позов стосується реалізації владних управлінських функцій, спосіб реалізації яких у судовому порядку врегульований ст.183-1 КАС України.
 
Відповідно частин 1-3 ст.183-1 КАС України право звернутися з адміністративним позовом про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об'єкти для суспільних потреб. Адміністративні справи про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності розглядаються та вирішуються апеляційним адміністративним судом за місцем розташування нерухомого майна, що підлягає примусовому відчуженню.
 
Апеляційний суд з такими висновками не погодився, оскільки позов пред´явлено не до власника, а до користувача земельної ділянки, і вимоги позивача зводяться до звільнення земельної ділянки, а не до її примусового відчуження, тому вказаний спір підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.
 
З аналогічних підстав ухвалою Апеляційного суду м. Києва скасовано ухвалу Дніпровського районного суд м. Києва від 04 квітня 2011 року у справі за позовом Комунального підприємства «Дирекція будівництва шляхово-транспортних споруд м. Києва» до Власова Ю.В. про зобов´язання звільнити земельну ділянку.
 
 
2.3. Трудові спори
 
Відповідно до п.2 ч.2 ст.17 КАС України на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби поширюється юрисдикція адміністративних судів.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2012 року скасовано ухвалу Солом´нського районного суду м. Києва від 19 березня 2012 року, якою відкрито провадження у справі за позовом Пукіра П.Н. до Міністерства оборони України, треті особи Концерн «Військторгсервіс», Іващенка О.В. про поновлення на роботі, визнання наказів незаконними та зобов´язання скасувати накази.
 
Так, скасовуючи ухвалу, судом апеляційної інстанції зазначено, що предметом позову є оскарження наказу Міністерства оборони України від 06 березня 2012 року «Про дострокове розірвання контракту з керівником Концерну «Військторгсервіс», яким був позивач, та наказу від 06 квітня 2012 року «Про призначення керівника Концерну «Військторгсервіс», спір відноситься до публічно-правового, який повинен розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
 
 
2.4. Спори щодо права власності
 
Право власності на майно, на речове майно, на чуже майно, захист цих прав регулюються нормами цивільного законодавства .
 
Відповідно до ч.2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
 
Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
 
Відповідно до п.1 ч.1 ст.15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
 
З урахуванням положено ст.. 15 ЦПК України , позови власника про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном; позови особи, якій належить право на чуже майно, щодо захисту цього права, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, якщо однією із сторін є фізична особа, незалежно від участі у них органу державної влади та/або органу місцевого самоврядування ( суб´єкта владних повноважень).
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2012 року скасовано ухвалу Солом´нського районного суду м. Києва від 03 січня 2012 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Кушталя В.М. до УДАІ ГУ МВС України в м. Києві про визнання права власності на рухоме майно.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції вважав, що даний спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржується рішення про відмову у реєстрації права власності. Суд апеляційної інстанції з таким висновком не погодився, оскільки спір виник з підстав з визнання права власності, яке не визнається відповідачем. Відтак підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 жовтня 2011 року скасовано ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 12 липня 2011 року, якою закрито провадження у справі за позовом Степаненка Т.В. до Козлова Р.О., треті особи УПОЗ ГУ МВС України у м. Києві, МВС України, Галенко О.М. про витребування майна із чужого незаконного володіння та припинення безпідставного користування приватною власністю.
 
Так, закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що даний спір не може бути вирішений в порядку цивільного судочинства, оскільки його предметом є автомобіль, на який накладено арешт, як на майно підозрюваного у кримінальній справі. Апеляційний суд з ухвалою не погодився та зазначив, що позивачем не ставиться питання про скасування арешту майна, який був накладений слідчим в рамках розслідування кримінальної справи, позивач просить суд дослідити обставини незаконного вилучення автомобіля з вимогою повернути його до законного володільця, що є підставою для розгляду справи в порядку цивільного судочинства.
 
Слід зазначити, що в Постанові Судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 15 травня 2013 року за наслідками розгляду заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2-012 року у справі за позовом Особи 1 до Особи 2, Кіровоградської об´єднаної державної податкової інспекції, треті особи Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області, державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту та виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об´єктів нерухомого майна, висловлено правову позицію, згідно якої вимоги особи,що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляджу позовів про звільнення майна з-під арешту. В порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі , розглядаються заяви боржників на правильність арешту майна.
 
 
2.5. Справи за позовами до приватних нотаріусів
 
За змістом ст.3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема, посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
 
Нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об´єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності. Тобто, за змістом вказаного Закону нотаріальна діяльність не відносить до підприємницької.
 
Проте, зазначене суди не завжди враховують та допускають у зв´язку із цим помилки при вирішенні питання про відкриття провадження по спорах, де відповідачем зазначено приватного нотаріуса.
 
Судом першої інстанції відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ДПІ у Печерському районі м. Києва до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., за участю третіх осіб, про скасування постанови та зобов´язання вчинити протест у неплатежі податкового векселя, з посиланням на те, що приватний нотаріус є особою, яка здійснює управлінські функції, отже спір є публічно-правовим. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва скасовано ухвалу суду першої інстанції з тих підстав, що відповідно до ст.1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат складає собою систему органів і посадових осіб, на яких покладено обов´язок посвідчувати права, факти, що мають юридичне значення, вчиняти інші юридичні дії з метою надання їм юридичної вірогідності. Вказана норма на думку апеляційного суду не узгоджується із поняттям суб´єкта владних повноважень, наведеного у ст.3 КАС України, а отже спір з нотаріусом повинен розглядатися за правилами ЦПК України.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2012 року скасовано ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 07 липня 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ТОВ «Торговий дім «Енергія» до приватного нотаріуса Дубенко К.М. про зобов´язання вчинити певні дії.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції вважав, що спір виник між суб´єктами підприємницької діяльності і підлягає розгляду у господарських судах. Суд апеляційної інстанції з такою позицією не погодився, оскільки згідно Закону України «Про нотаріат» приватний нотаріус не є суб´єктом підприємницької діяльності і підстав для висновків, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, не убачається.
 
З аналогічних підстав скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 14 грудня 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Спільного підприємства у формі ТОВ «Інтер Ролен Транс» до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Пономарьова В.Ю., за участю третіх осіб, про визнання неправомірними дій щодо вчинення виконавчого напису нотаріуса.
 
 
2.6. Справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця
 
Відповідно до ст.383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
 
За змістом ст.18 КАС України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні: адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1-4 частини першої цієї статті (адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності; усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб'єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг).
 
Відповідно до ч.1 ст.181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
 
Проте, іноді судами першої інстанції допускались помилки у визначенні підвідомчості справ щодо оскарження дій державного виконавця.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 грудня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 01 листопада 2012 року, а питання про відкриття провадження у справі за скаргою Корлес Е.М. на бездіяльність державного виконавця передано на новий розгляд.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що справа має розглядатись в порядку адміністративного провадження. Скасовуючи ухвалу апеляційний суд зазначив, що Колес Е.М. є стороною виконавчого провадження по виконанню рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства і у відповідності до ст.383 ЦПК України установлений спеціальний порядок оскарження сторонами виконавчого провадження дій державного виконавця.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 травня 2012 року та провадження у справі за скаргою Горчакова Ю.В., Горчакової О.М., Горчакової Н.Ю., Горчакова ДП на дії Головного державного виконавця.
 
Так, ухвалою суду першої інстанції від 17 травня 2012 року у задоволенні скарги відмовлено, виходячи з правомірності дій державного виконавця. Скасовуючи ухвалу і закриваючи провадження у справі суд апеляційної інстанції виходив з того, що дії державного виконавця, що були предметом розгляду судом першої інстанції, пов´язані із винесенням постанов про закриття виконавчого провадження, відкритого у зв´язку із виконанням судового рішення, ухваленого в порядку адміністративного судочинства. Заявники, які були стягувачами у виконавчому провадженні та відповідно позивачами в адміністративному процесі, звернулись до суду із скаргою в порядку цивільного судочинства на підставі ст.ст.383-386 ЦПК України, у той час, коли необхідно було звертатись до суду порядку адміністративного судочинства, оскільки у такому порядку ухвалено судове рішення, за наслідками якого відкрито виконавче провадження.
 
 
2.7. Інші спори
 
Відповідно до п.7 ч.1 ст.3 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 березня 2011 року скасовано ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 15 грудня 2010 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Безбачева М.І. до Клініки професійних захворювань «Інститут медицини праці Академії медичних наук України» про зобов´язання вчинити дії.
 
Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції посилався на ч.2 ст.122 ЦПК України та виходив з того, що відповідач є суб´єктом владних повноважень, отже спір є публічно-правовим і підлягає вирішенню адміністративним судом. Апеляційний суд з такими висновками не погодився з тих підстав, що відповідача не можна ототожнювати із суб´єктом владних повноважень виходячи з п.7 ч.1 ст.3 КАС України, оскільки Клініка є закладом охорони здоров»я, яка не реалізовує у спірних правовідносинах владні управлінські функції.
 
В даному випадку слід звернути увагу на те, що спір стосується здоров»я фізичної особи, що є її особистим немайновим правом, захист якого здійснюється , зокрема, за нормами цивільного законодавства.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 вересня 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Києві до Територіального управління Держгірпромнагляду по Київській області та м. Києву, третя особа ТОВ «Сервіс-Монтаж» про скасування акту розслідування нещасного випадку по формі Н-5 та акту про нещасний випадок пов´язаний з виробництвом за формою Н-1.
 
Скасовуючи ухвалу апеляційний суд виходив з того, що даний спір не може вважатися публічно-правовим з тих підстав, що не залежно від суб´єктного складу сторін, предметом позову є акти, які фіксують певні обставини та причини їх виникнення, у зв´язку із чим не можуть уважатися рішеннями (нормативно-правовими актами чи правовими актами індивідуальної дії) (ст.17 КАС України).
 
Відповідно до ст.287 ЦПК України заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцезнаходженням банку, що обслуговує таку юридичну або фізичну особу.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 червня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 травня 2012 року, якою закрито провадження у справі за заявою ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області ДПІ про розкриття ПАТ «ВТБ Банк» інформації, що містить банківську таємницю відносно ТОВ «Спалдус».
 
Так, закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що заява стосується питань оподаткування та валютного контролю, які відносяться до підстав отримання доступу до інформації в адміністративному порядку чи за правилами інших судочинств, а також з того, що звернення заявника обумовлено проведенням оперативно-розшукової діяльності, а вимоги зводяться до фактичного надання дозволу на виїмку документів, що повинно вирішуватися в порядку кримінального процесуального судочинства. Суд апеляційної інстанції з такими висновками не погодився зазначивши, що висновки суду є помилковими, оскільки вимоги заяви зводяться до надання відомостей про обсяг та обіг грошових коштів на рахунках особи щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю із зазначенням сум, дат, операцій у розрізі контрагентів. Питання про виїмку документів заявником не порушувалось та вимог, які б підлягали розгляду за правилами іншого судочинства не заявляв. Заява подана на підставі вимог глави 12 ЦПК України.
 
 
 
ПИТАННЯ ПІДСУДНОСТІ СПРАВ
 
При перевірці належності справ до підсудності конкретного суду необхідно враховувати наступне.
 
Правила загальної територіальної підсудності закріплені в ст.. 109 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування; позови до юридичних осіб пред´являються в суд за їхнім місцезнаходженням.
 
Альтернативна територіальна підсудність передбачає можливість подання позову за вибором позивача або за місцем проживання ( перебування, місцезнаходження) відповідача, або за іншим місцем, визначеним у ст.110 ЦПК України. Цей вид підсудності не виключає можливості застосування загальної підсудності, передбаченої ст. 109 ЦПК України.
 
Частиною 2 ст. 110 ЦПК України передбачено лише один випадок можливого визначення територіальної підсудності за домовленістю сторін. Так, справа про розірвання шлюбу може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-якого з подружжя за їх взаємною домовленістю. Разом з тим, слід зазначити, що законодавством не визначено конкретної форми такої домовленості, у зв´язку із чим вважаємо за доцільне прийняти відповідне роз´яснення щодо застосування даної процесуальної норми.
 
Ст.114 ЦПК України встановлені правила виключної підсудності, що виключає можливість розгляду таких справ в будь-якому іншому суді.
 
Зокрема, позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;
 
-  позови про зняття арешту з майна за місцем знаходження цього майна або основної частини;
 
- позови кредиторів спадкодавця за місцезнаходженням спадкового майна або його основної частини;
 
- позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення, - за місцезнаходженням перевізника.
 
Справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядається судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, або порту реєстрації судна.
 
Окрім цього, для справ окремого провадження процесуальним законодавством визначено певні правила підсудності:
 
- заява про встановлення факту, який має юридичне значення . за місцем проживання заявника ( ст.. 257 ЦПК України);
 
- заява про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу за місцем знаходження психіатричного закладу ( ст.. 279 ЦПК України).
За аналогічними правилами визначається підсудність й таких справ :
- заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом ( ч.2 ст. 389-1 ЦПК України) ;
- заява про видачу виконавчого листа про примусове виконання рішення третейського суду подається за місцем проведення третейського розгляду ( ч.2 ст.389-7 ЦПК України).
 
Частиною 2 ст.113 ЦПК України визначено підсудність за зв´язком справ, тобто такий вид підсудності, що встановлений з метою створення кращих умов для з´ясування дійсних взаємовідносин сторін та забезпечення процесуальної економії в результаті зосередження фактичного і доказового матеріалу в одному суді. Так, за вказаною нормою зустрічний позов незалежно від його підсудності пред´являється в суді за місцем розгляду первісного позову.
 
Окрім того, позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета позову, подається до суду, що розглядає спір між сторонами.
 
Окремо слід зазначити, що процесуальним законодавством передбачено визначення підсудності за ухвалою суду. Так, у справах, в яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, підсудність визначається ухвалою судді вищої інстанції ( ч.1 ст. 108 ЦПК України). С.111 ЦПК України встановлено, що підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.
 
Проте, судами допускаються помилки у застосуванні даних процесуальних норм.
 
Так, суди допускають помилки при визначенні процесуальної дії, яку слід вчинити при встановленні у разі, якщо справа не підсудна даному суду.
 
За змістом ст.121 ЦПК України заява повертається у випадку, зокрема, не підсудності справи цьому суду. Окрім того, ст..115 ЦПК України визначено, якщо суддя , вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала.
 
За змістом ст.122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження якщо: 1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства; 2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову; 3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим; 5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2012 року змінено ухвалу Солом´янського районного суду м. Києва від 11 січня 2012 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ПрАТ «АСК «Інго Україна» до Хавалджи Ю.І. про відшкодування шкоди в порядку регресу.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що справа не підсудна цьому суду. Змінюючи ухвалу апеляційний суд виходив з того, що у разі непідсудності справи відповідному суду постановляється ухвала про повернення заяви позивачеві для пред´явлення до належного суду. Правовий порядок постановлення ухвал про відмову у відкритті провадження носить інші підстави.
 
Відповідно до частини 8 ст.110 ЦПК України позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред´являтися також за місцем виконання цих договорів.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 квітня 2012 року скасовано ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року, якою повернуто для звернення до належного суду позовну заяву ПАТ «УкрСиббанк» до Бойка В.І., Бойко Н.Д. про стягнення заборгованості.
 
Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що місце проживання обох відповідачів знаходиться поза межами Голосіївського району м. Києва. Апеляційний суд з таким висновком не погодився пославшись на ч.8 ст.110 ЦПК України, відповідно до якої позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред´являтися також за місцем виконання цих договорів. Так, з договору про надання споживчого кредиту, з приводу виконання якого виник спір, убачалось, що адреса банку для листування вважається місцем виконання сторонами своїх зобов´язань за договором, та, оскільки така адреса за територіальністю відноситься до Голосіївського району м. Києва, то і спір підсудний цьому суду.
 
З аналогічних підстав скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2012 року у справі за позовом ПАТ «Креді Агріколь Банк» до Корж В.В. про стягнення заборгованості, оскільки у кредитному договорі зазначено місце його виконання місцезнаходження кредитора, і у випадку наявності спору він буде розглядатися за місцем виконання договору.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2012 року скасовано ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2012 року, якою повернуто позивачу для подання до належного суду позовної заяви Пєтушкова О.А. до Барсука Д.І. про стягнення боргу за договором позики.
 
Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що відповідач проживає у іншій місцевості і підстав для застосування ч.8 ст.110 ЦПК України не було. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, виходячи з п.4 ч.1 ст.532 ЦК України, відповідно до якого місце виконання зобов´язання встановлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов´язання не встановлено у договорі, виконання проводиться за грошовим зобов´язанням за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов´язання. Таким чином апеляційний суд прийшов до висновку про підсудність справи Деснянському районному суду м. Києва за місцем проживання позивача.
 
Проте, зазначена вище позиція колегії суддів апеляційного суду, на нашу думку, видається спірною, оскільки норми матеріального права є актами, які підлягають застосуванню перш за все при вирішенні спору, у той час коли процесуальний закон покликаний створити умови для розгляду спору за установленими цим законом правилами. Разом з тим, процесуальний закон не існує окремо від норм матеріального права, останнє повинно застосовуватися у тих випадках, коли слід надати відповідь на питання, які не розкриваються процесуальним законом, при цьому, розкрита суть не повинна йому суперечити. Так, в Постанові №3 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» роз´яснено, що правила ст.. 532 ЦК України застосовуються до зобов´язань, виконання яких з урахуванням їх особливостей можливе лише у певному місці. У разі, якщо така особливість не визначена (наприклад, пункт 4 частини першої статті 532 ЦК) і не вбачається зі специфіки спірних відносин, то підсудність справи визначається за загальними правилами підсудності.
 
Відповідно до ч.1 ст.114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
 
При вирішенні питань, пов´язаних із застосуванням даної правової норми, суди тривалий час керуються позицією, викладеною в листі Голови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України Гнатенка А.В. від 20.03.2008 року. Згідно даного листа , вимоги щодо виключної підсудності унеможливлюють застосування інших правил підсудності , крім тих, які встановлені процесуальним законом для відповідної категорії справ, правила виключної підсудності, визначені ч.1 ст.114 ЦПК України, які застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються:
 
- будь-яких вимог, пов´язаних з правом особи на нерухоме майно ( земельні ділянки, будинки, квартири, тощо), наприклад, право власності на нерухоме майно тощо;
 
- речових ( майнових) прав на власне чи чуже нерухоме майно ( право володіння, користування тощо), а також про поділ нерухомого майна, що перебуває у спільній власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку, розірвання договору оренди нерухомого майна у зв´язку з невиконанням стороною договору, переводу прав покупця нерухомого майна, стягнення заборгованості з орендної плати за користування нерухомим майном тощо.
 
Проте, застосування даної норми процесуального права викликає труднощі та неоднакове застосування.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 листопада 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 20 червня 2012 року, а питання прийняття позовної заяви Заступника прокурора м. Києва в інтересах Головного управління економіки та інвестиції виконавчого органу КМР (КМДА) до Дробота Б.В. про стягнення коштів передано на новий розгляд.
 
Так, повертаючи позов позивачу для пред´явлення за підсудністю, суд першої інстанції виходив з того, що місце реєстрації відповідача не відноситься до його територіальної підсудності, оскільки знаходиться в іншому районі м. Києва. Скасовуючи зазначену ухвалу, суд апеляційної інстанції зазначив про помилковість висновків суду першої інстанції про непідсудність справи, оскільки спір виник внаслідок невиконання відповідачем Договору пайової участі у створенні соціально та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, а саме нежитлового приміщення розташованого на території Шевченківського району м. Києва. Тобто, у відповідача виник обов´язок по сплаті пайової участі у створенні об´єкту нерухомості, відповідно на цей спір поширюється правило виключної підсудності.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 січня 2012 року скасовано ухвалу Солом´нського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року, якою повернуто позивачу для подання до належного суду позовної заяви Васильєвої С.І., яка діє в інтересах Васильєва М.О., до Кібанової Н.М. про визнання недійсним договору довічного утримання.
 
Так, повертаючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не проживає та не зареєстрований в Солом´янському районі м. Києва. Скасовуючи ухвалу апеляційний суд виходив з того, що предметом спору є дійсність договору довічного утримання і він стосується нерухомого майна, у зв´язку з чим діє правило виключної підсудності.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2012 року скасовано ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 02 листопада 2011 року, якою позивачу повернуто для звернення до належного суду позовну заяву Семенової Т.М. до Головного управління внутрішніх військ МВС України, Будівельної корпорації «УкрАзіаБуд», ТОВ «Черкасизалізобетонбуд» про визнання майнового права на об´єкти будівництва.
 
Позивач звернулась до суду з зазначеним позовом на підставі ч.1 ст.114 ЦПК України, проте суд першої інстанція виходячи з того, що предметом позову є визнання майнового права, повернув позовну заяву. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки визнання майнового права стосується об´єкту незавершеного будівництва, яке являє собою нерухоме майно і на вказаний спір поширюється правила виключної підсудності установлені ч.1 ст.114 ЦПК України.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2012 року, а питання про відкриття провадження у справі за позовом Саханди О.О. до ТОВ «Євростандарт плюс» про визнання недійсним договору доручення передано на новий розгляд.
 
Так, повертаючи позов для пред´явлення за підсудністю, суд першої інстанції виходив з того, що предметом спірного договору є продаж нерухомості, розташований поза території, на яку поширюється підсудність Шевченківського районного суду м. Києва. Суд апеляційної інстанції з такими висновками не погодився, оскільки предметом договору є вчинення юридичних дій доручених довірителем порученому і правила виключної підсудності у такому випадку не можуть бути застосовані. Судом апеляційної інстанції також установлено, що позов подано за місцезнаходженням відповідача і справа підсудна Шевченківському районному суду м. Києва. 
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 вересня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 липня 2012 року, якою справу за позовом Чепурного А.В. до ТОВ «Українська експертна група» про визнання оцінки майна недостовірною, необ´єктивною та такою, що не може використовуватись для подальшої реалізації об´єкта оцінки з прилюдних торгів (аукціону) повернуто позивачу для подання для належного суду.
 
Так, повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що оцінка майна стосується квартири, що не розташована на території Шевченківського району м. Києва і на даний спір поширюються норми ЦПК України про виключну підсудність. Суд апеляційної інстанції з таким висновком не погодився, оскільки зі змісту вимог не випливає, що застосуванню підлягає ст.114 ЦПК України, у зв´язку із чим питання про підсудність справи повинно вирішуватися з урахуванням місцезнаходження відповідача.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 11 серпня 2012 року, якою повернуто позивачу для подання до належного суду позовної заяви Башуна В.П. до ПАТ «Платинум Банк» про визнання недійсним іпотечного кредиту.
 
Так, повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що справа не підсудна цьому суду, оскільки предметом оспорюваного договору є квартира, що знаходиться в іншому районі м. Києва. Суд апеляційної інстанції з таким висновком не погодився, оскільки предметом спору є визнання недійсним договору про надання кредиту, і питань про право власності не виникає.
 
Слід зазначити, що вказана вище позиція колегії суддів Апеляційного суду м. Києва, висловлена в ухвалі від 30 березня 2012 року, є спірною, проте, досить часто застосовувалась при розгляді справ станом до відповідних роз´яснень, що містяться в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин. Так, в п.4 Постанови роз´яснено, що правила статті 114 ЦПК України про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна ( наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотеко держателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).
 
В цілому проведене узагальнення свідчить , що застосування ст.. 114 ч.1 ЦПК України залишається проблемним та спірним, відтак потребує відповідних роз´яснень.
 
Проблемним є питання визнання підсудності у справах щодо стягнення заборгованості по оплаті житлово-комунальних послуг, поданих у порядку наказного та позовного провадження.
 
Так, Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 грудня 2012 року скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2012 року, якою повернуто для подання до належного суду заяву ОСББ «Ірпінська 69Б» про видачу судового наказу про стягнення заборгованості по оплаті житлово-комунальних послуг.
 
Повертаючи заяву суд першої інстанції виходив з того, що вона відповідно до ст.114 ЦПК України повинна пред´являтися за місцем знаходження майна, яке знаходиться в іншому районі м. Києва, оскільки це випливає із вимог заяви. Апеляційний суд з такою думкою не погодився, оскільки питання підсудності заяв про видачу судового наказу регулюються ст.97 ЦПК України, згідно якої заяви подаються до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності. Стаття 109 ЦПК України установлює загальне правило підсудності з вимогами до відповідачів фізичних осіб, за їхнім зареєстрованим місцем проживання. Оскільки місце проживання боржника знаходиться у Подільському районі м. Києва, то і заява підлягає розгляду Подільським районним судом м. Києва.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва скасовано ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 17 липня 2012 року, якою повернуто заявнику для звернення до належного суду заяву ТОВ «Сент Софія Проперті Менеджмент» про видачу судового наказу. Повертаючи заяву суд першої інстанції виходив з того, що оскільки боржник зареєстрованим по м. Києва та Київській області не значаться, то справа цьому суду не підсудна. Апеляційний суд з таким висновком не погодився з підстав, зазначених у ст.ст. 97, 114, а також ч.9 ст.110 ЦПК України та зазначив, оскільки майно (квартира) боржника знаходиться Дніпровському районі м. Києва, місце реєстрації установити не виявилося можливим, то питання про видачу судового наказу повинно вирішуватися за місцем знаходження майна, тобто Дніпровським районним судом м. Києва.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2012 року скасовано ухвалу Солом´нського районного суду м. Києва від 05 березня 2012 року, якою відкрито провадження у справі за позовом Караванової К.І. до ЗАТ «Карпатський дім», третя особа Трускавецька міська рада про встановлення тарифів на оплату житлово-комунальних послуг.
 
Так, скасовуючи ухвалу, судом апеляційної інстанції установлено, що предметом спору є комунальні тарифи по утримання нежитлового приміщення, розташованого м. Трусквець Львівської обл., тобто спір стосується нерухомого майна і діє правило виключної підсудності, оскільки виникають зобов´язальні відносини з приводу користування таким майном.
 
Судами не завжди ураховується, що позови, пов´язані із правом спадкування нерухомого майна, подаються в суд за місцем знаходження цього спадкового майна.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 19 квітня 2012 року скасовано ухвалу Солом´янського районного суду м. Києва від 23 січня 2012 року, якою передано за підсудністю справу за позовом Іванової А.П. до КМР, третя особа ГУ юстиції у м. Києві про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
 
Так, скасовуючи ухвалу, судом апеляційної інстанції установлено, що первісно позивач звернувся до суду із вимогами про зобов´язання нотаріальної контори у визначений судом термін прийняти її заяву про прийняття спадщини та видати свідоцтво про право на спадщину, справа була прийнята до провадження. В подальшому позивач уточнила вимоги та просила визначити їй додатковий строк для прийняття спадщини, у зв´язку із чим суд першої інстанції вважав, що спору з приводу нерухомого майна немає і справу необхідно передати за підсудністю за місцезнаходженням відповідача. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки до складу спадщини входить нерухоме майно, розташоване на території Солом´янського районного суду м. Києва і діє правило виключної підсудності.
 
Відподно до ч.2 ст.114 ЦПК України позови про зняття арешту з майна пред´являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року скасовано ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2012 року, якою відкрито провадження у справі за позовом Пащенка В.М. до Федорченка С.О., Федорченко О.І., Хортицького ВДВС Запорізького міськрайонного управління юстиції, за участю третіх осіб, про визнання права власності на автомобіль та звільнення його з-під арешту.
 
Відкриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що один з відповідачів проживає на території Деснянського району м. Києва. Скасовуючи ухвалу апеляційний суд зазначив, що відповідно до ч.2 ст.114 ЦПК України позови про виключення майна з опису пред´являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Вимоги ст.114 є пріоритетним над іншими, які визначають підсудність, а отже не може вирішуватися питання про прийняття позовної заяви по місцю проживання відповідача.
 
Відповідно до ч.4 ст.114 ЦПК України позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 14 травня 2012 року, а питання про передачу справи за позовом Калачова Л.П. до ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» про стягнення коштів за підсудністю передано на новий розгляд.
 
Так, в травні 2012 року судом першої інстанції відкрито провадження у зазначеній справі, з чим відповідач не погодився та подав апеляційну скаргу. Скасовуючи ухвалу про відкриття провадження у справі та передаючи питання про передачу справи за підсудністю апеляційним судом зазначено, що на позови до перевізників поширюються правила виключної підсудності, передбачені ст.114 ЦПК України, згідно з якими такі позови повинні пред´являтися за місцезнаходженням відповідача перевізника, і суд першої інстанції помилково прийшов до висновку про підсудність даної справи.
 
Відповідно до ч.6 ст.110 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 січня 2012 року скасовано ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 25 листопада 2012 року, якою повернуто для подання до належного суду позовну заяву ТОВ «Віжион Україна» до Журавля Д.О. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП та відшкодування збитків.
 
Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що відповідач зареєстрований в іншому районі м. Києва. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки ч.6 ст.110 ЦПК України установлює альтернативну підсудність для даної категорії справ, а саме за місцем заподіяння шкоди, яке в даному прикладі знаходилось у Голосіївському районі м. Києва.
 
Відповідно до ч.7 ст.110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 серпня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 18 липня 2012 року, якою передано на розгляд за підсудністю до іншого суду справу за позовом Кошелевої І.В. до ПрАТ «Міська страхова компанія» про виплату страхового відшкодування та стягнення боргу за прострочення виконання зобов´язання.
 
Так, передаючи справу за підсудністю, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись із позовом позивач зазначила адресу відповідача у Шевченківському районі м. Києва, за якою знаходиться відокремлений підрозділ «Київська Дирекція» ПрАТ «Міська страхова компанія» і не є юридичною особою. Суд апеляційної інстанції з таким висновком не погодився, оскільки ч.7 ст.110 ЦПК України допускає розгляд спорів за місцезнаходженням філії або представництва юридичної особи, якщо такий виникає внаслідок її діяльності. Зазначено, що між сторонами виникли правовідносини внаслідок укладення договору страхування, оформленого полісом, у якому зазначено місцезнаходження відокремленого підрозділу Шевченківський район м. Києва.
 
З аналогічних підстав Апеляційним судом м. Києва скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 24 січня 2012 року, якою повернута позивачу до належного суду позовна заява Гороховського Р.Л. до ПАТ КБ «Приват Банк» про стягнення суми.
 
Відповідно до ч.10 ст.110 ЦПК України позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 березня 2012 року скасовано ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 12 грудня 2011 року, якою позовну заяву ПАТ «Брокбізнесбанк» до Гросс І., Дякулича О.О., приватного нотаріуса Білицької В.М. про визнання довіреності недійсною та зобов´язання вчинити дії повернуто позивачу для подачі до належного суду.
 
Так, повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що відповідач Гросс І. на території Печерського району м. Києва не проживає, місце проживання інших відповідачів знаходиться в інших територіальних одиницях. Зазначена ухвала скасована, оскільки судом апеляційної інстанції установлено, що відповідач Гросс І. місце якої у позовній заяві зазначено у Печерському районі м. Києва, зареєстрованого місця проживання в Україні не має, проте за нею значиться майно у Печерському районі, що відповідно до ч.10 ст.110 ЦПК України дає підстави для розгляду справи Печерським судом.
 
Відповідно до ч.2 ст.109 ЦПК України позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням.
 
Відповідно до ст.93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2012 року скасовано ухвалу Солом´нського районного суду м. Києва від 06 грудня 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Омельченка І.В. до ТОВ «Українська інвестиційно-інжинірингова компанія» про стягнення заборгованості.
 
Так, відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що відповідач фактично розташований на території, що не відноситься до підсудності Солом´янського районного суду м. Києва. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки за відомостями ЄДРЮО та ФОП місцезнаходження відповідача знаходиться на території Солом´янського районного суду м. Києва, доказів, які б вказували на те, що адреса, що знаходиться у іншому районі м. Києва, є місцем ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку (ст.93 ЦК України) матеріали справи не містять.
 
Відповідно до ч.2 ст. 389-7 ЦПК України заява про видачу виконавчого листа про примусове виконання рішення третейського суду подається до суду за місцем проведення третейського розгляду.
 
Відповідно до ч.1 ст. 30 Закону України «Про третейські суди» місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. За змістом ч.5 ст. 8 цього Закону місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника , що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року скасовано ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2011 року, якою заяву КС «Центр фінансових послуг» про видачу виконавчого листа за рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов´язок».
 
Так, повертаючи заяву суд першої інстанції виходив з того, що ч.2 ст.389-7 ЦПК України установлює подання таких заяв за місцем проведення третейського розгляду, який відбувся у Дарницькому районі м. Києва. Апеляційний суд з таким не погодився, оскільки ч.1 ст.30 Закону України «Про третейські суди» установлює, що місцем проведенням третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Частина 5 ст.8 цього Закону зазначає, що місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, яке знаходиться у Печерському районі м. Києва, то і заява про видачу виконавчого листа повинна розглядатися Печерським районним судом м. Києва.
 
За аналогічних підстав скасовано ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2011 року у справі за аналогічною заявою.
 
Відповідно до ч.2 ст. 389-1 ЦПК України заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом.
 
За змістом ст.. 51 ч.2 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути оскаржене до компетентного суду відповідно до встановлених правил підвідомчості та підсудності справ.
 
Відповідно до ст..2 Закону України «Про третейські суди» компетентний суд місцевий загальний чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.
 
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 09 жовтня 2009 року заява ГО «Всеукраїнська спілка автомобілістів» про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при всеукраїнському національному комітеті Міжнародної торгової палати повернута заявнику на підставі п.4 ч.3 ст.121 та відповідно до ч.2 ст.109 ЦПК України у зв´язку із непідсудністю, оскільки місцезнаходження Третейського суду знаходиться у Шевченківському районі м. Києва. Апеляційний суд з таким висновком не погодився виходячи з того, що відповідно до ст.51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути оскаржене до компетентного суду, яким стаття 2 цього Закону визначає суд за місцем розгляду справи третейським судом. Апеляційним судом установлено, що справа третейським судом розглядалась у Святошинському районі м. Києва, отже заява підлягає розгляду Святошинським районним судом м. Києва.
 
На нашу думку, застосування наведених вище норм закону щодо визначення підсудності по заявам про скасування рішення третейського суду та заявам про видачу виконавчого листа про примусове виконання рішення третейського суду є проблемним, що викликає необхідність в їх роз´ясненні з метою правильного та однакового застосування законодавства.  
 
Відповідно до ст.260 ЦПК України особа, яка втратила цінний папір на пред'явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір. Заява подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного папера на пред´явника або за місцем платежу за векселем.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 09 жовтня 2012 року скасовано ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2012 року, якою повернуто для звернення до належного суду заяву ТОВ «Тувал» (в особі арбітражного керуючого ліквідатора), векселедавець Служба автомобільних доріг у Сумській області, траст: Державне агентство автомобільних доріг України про визнання втрачених векселів недійсними та про відновлення права на втрачені векселі.
 
Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки ст.260 ЦПК України установлює право особи, яка втратила цінний папір на пред´явника або вексель звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її права на втрачений цінний папір. Підсудність заяви визначено за місцезнаходженням емітента цінного паперу на пред´явника або за місцем платежу за векселем.
 
Відповідно до ч.2 ст.113 ЦПК України зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суді за місцем розгляду первісного позову.
 
Суди не завжди враховують вказані положення закону, а також роз´яснення , що містяться у п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», згідно яким оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред´являється до суду за місцем розгляду первісного позову, то на нього не поширюються правила ст..114 ЦПК України.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 вересня 2012 року скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 24 липня 2012 року, якою передано на розгляд за підсудністю справу за позовом Метелиці К.В. до Григорчука О.М., за участю третіх осіб, про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом Григорчука О.М. до Метелиці К.В. про поділ майна подружжя.
 
Підставою для передачі справи за підсудністю стало те, що предметом поданого зустрічного позову, крім іншого, було нерухоме майно, що розташоване поза території Подільського району м. Києва. Апеляційний суд з таким висновком не погодився з тих підстав, що первісний позов подано з дотриманням правил підсудності, а предмет зустрічного позову не може впливати на визначення його підсудності.
 
З аналогічних підстав скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 30 вересня 2011 року, якою передано за підсудністю справу за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до Мироненко О.Є., Юрченка Р.О., Юрченко Г.Г. про стягнення коштів та за зустрічним позовом Мироненко О.Є. до ПАТ «УкрСиббанк», за участю третіх осіб, про визнання договору недійсним.
 
Відповідно до ст..111 ЦПК України підсудність справ за участю громадян, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2012 року скасовано ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 20 квітня 2012 року, якою повернуто позивачу для подання до належного суду позовну заяву Якимець О.П. до Сато Наокі про розірвання шлюбу.
 
Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що ч.1 ст.111 ЦПК України підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, який проживає за межами України, визначається за клопотанням позивача ухвалою Верховного Суду України. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, оскільки ст.111 ЦПК України підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем визначається Верховним Судом України у тому випадку, коли обидві сторони проживають за межами України. Матеріалами справи установлено, що позивач проживає на території України, тому ст.111 ЦПК України застосуванню не підлягає. Окрім того, позов нею подано на підставі ч.2 ст.110 ЦПК України за місцем проживання її та малолітньої дитини.
 
Відповідно до ч.2 ст. 110 ЦПК України позови про розірвання шлюбу можуть пред´являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров»я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 січня 2012 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2011 року, якою повернуто позивачеві для пред´явлення до належного суду справи за позовом Слободянюка Ю.М. до Слободянюк Л.М. про розірвання шлюбу.
 
Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, що місце проживання відповідача знаходиться в іншому районі м. Києва, інших підстав для прийняття позовної заяви не було. З таким висновком апеляційний суд не погодився, оскільки при поданні позову позивачем додано домовленість між ним та дружиною про те, що справа про розірвання шлюбу буде розглядатися за його місцем проживання, на що суд першої інстанції уваги не звернув, так само, як і на зміст ч.2 ст.110 ЦПК України, згідно з якою за домовленістю подружжя справа може розглядатись за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
 
За змістом ст.116 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо: 1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване місце проживання або перебування якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування); 2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності; 3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи; 4) ліквідовано суд, який розглядав справу. Забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком випадків, встановлених цим Кодексом.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 березня 2012 року скасовано ухвалу Солом´янського районного суду м. Києва від 01 вересня 2010 року, якою передано за підсудністю справу за позовом Національної академії оборони України до Сарнавського О.О. про стягнення заборгованості за користування гуртожитком та спожиті комунальні послуги.
 
Так, скасовуючи зазначену ухвалу апеляційний суд виходив з того, що справу передано за підсудністю після скасування попередніх рішень Ухвалою Верховного суду України, отже висновок суду про передачу справи за підсудністю не ґрунтується на законі та ст..116 ЦПК України не підлягає застосуванню.
 
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04 жовтня 2012 року скасовано ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 05 липня 2012 року, якою передано на розгляд іншому суду справу за позовом ПАТ «Банк Форум» до Бутирського О.А., Бутирської Н.О. про стягнення боргу.
 
Так, передаючи справу на розгляд за підсудністю суд першої інстанції керувався ч.1 ст.116 ЦПК України та виходив з того, що один з відповідачів зареєстрований у іншому районі м. Києва, де також знаходиться позивач. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду з тих підстав, що до відкриття провадження у справі отримані відповіді з адресно-довідкового бюро, які підтверджували проживання відповідачів у Святошинському районі м. Києва. Окрім того, ухвала про відкриття провадження у справі була предметом перегляду у апеляційному порядку і 29 лютого 2012 року установлено правильність підсудності справи саме Святошинському районному суду м. Києва. Висновок суду першої інстанції про місце реєстрації одного з відповідачів у іншому районі м. Києва не давав підстав для передачі справи за підсудністю, оскільки відповідач змінив місце реєстрації після відкриття провадження, що не впливає на вирішення питання про відкриття провадження у справі.
 
З аналогічних підстав скасовано ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 05 червня 2012 року у справі за позовом Віллан В. до Віллан О.Ю. про розірвання шлюбу.
 
Подільським районним судом м. Києва 15 лютого 2011 року відкрито провадження у справі за позовом Голубець О.І. до Одуд Ю.А. про стягнення боргу, якою справу передано за підсудністю.
 
Після відкриття провадження у справі і до початку її розгляду, а саме 19 вересня 2012 року виявилося, що відповідач зареєстрований у іншій місцевості, а спір не пов´язаний із правилами виключної підсудності. Скасовуючи ухвалу про передачу справи за підсудністю апеляційний суд виходив з того, що справа неодноразово розглядалась, по ній ухвалювалось заочне рішення, згодом скасоване з продовженням розгляду. Судові розгляди неодноразово відкладались. Відкриваючи провадження у справі у суду була наявна інформація, що відповідач володіє нерухомим майном на території Подільського району м. Києва та із документів справи убачалось, що ним зазначається адреса проживання у цьому районі м. Києва, проте відомостей про місце реєстрації не було. З установлених обставин апеляційний суд зробив висновок, що справа підсудна Подільському районному суду м. Києва на підставі ч.9 ст.110 ЦПК України, відповідно до якої позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи),і питання про її передачу за підсудністю не може вирішуватися з підстав, передбачених ст.116 ЦПК України.
 
Аналіз зазначених справ свідчить про необхідність у наданні роз´яснення щодо застосування правил ст. 116 ЦПК України.
 
Окремо звертаємо увагу на те, що у судовій практиці нагальним є питання щодо можливості оскарження окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підвідомчості.
 
Так, відповідно до п.5 ч.1 ст. 293 ЦПК України передбачено оскарження окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності.
 
Проте, відсутність однозначного визначення понять підсудності та юрисдикції, дає підстави для неоднакового застосування п.5 ч.1 ст. 293 ЦПК України в частині вірного визначення об´єкту апеляційного перегляду.
 
Зокрема, у разі, якщо апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження подається з посиланням на порушення правил юрисдикції ( тобто не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) , судді апеляційної інстанції виходять із того, що ухвали про відкриття провадження у справі з недотриманням правил юрисдикції окремо від рішення суду не підлягають апеляційному оскарженню. Поряд з цим, інші судді апеляційної інстанції виходять з того, що фактично юрисдикція є родовою підсудність, відтак такі ухвали підлягають оскарженню в апеляційному порядку.
 
Слід зазначити, що в Ухвалі Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2012 року, прийнятої при розгляді заяви Особи 1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду «Гарант» при товарній біржі «Дніпровська спеціалізована біржа» від 18 грудня 2008 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Український Дім Атлант» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріелтерська компанія «Дом», особа 2 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним, стягнення штрафу та визнання права власності за скаргою фізичної особи-підприємця Особа 2 про перегляд у зв´язку з винятковими обставинами ухвали судді апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2009 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2010 року, містяться наступні висновки.
 
Підсудність це компетенція конкретних судів всередині судової системи щодо розгляду й вирішення конкретних справ. У процесуальному праві має місце поділ підсудності на види, серед яких виділяють: функціональну, родову та територіальну. Функціональною є підсудність , яка визначає компетенцію судів різних ланок судової системи на підставі виконуваних ними функцій ( місцевий суд, апеляційний суд та ін..). Родовою є підсудність, яка визначає компетенцію судів різних ланок судової системи щодо розгляду справ залежно від роду ( предмету) справи, суб´єктного складу сторін у справі. Територіальною є підсудність, яка розмежовує компетенцію судів однієї ланки судової системи щодо розгляду справ залежно від території, на яку поширюється така компетенція. Територіальна підсудність також поділяється на види: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв´язком справ.
 
Тобто, в ухвалі висловлена позиція , згідно якою юрисдикція є родовою підсудністю, а отже можна зробити висновок про можливість оскарження окремо від рішення суду ухвали про відкриття провадження з підстав недотримання правил юрисдикції.
 
Разом з тим, вважаємо за необхідне зазначити, що при вирішенні питання про відкриття провадження процесуальним законодавством передбачено різні наслідки недотримання правил підсудності та юрисдикції.
За змістом ст.. 115 ЦПК України якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала.
 
Аналогічна норма міститься в ст.121 ЦПК України, згідно п.4 ч. 3 якої заява повертається також у випадках не підсудності справи цьому суду.
 
Проте, наслідком пред´явлення позову з порушенням юрисдикції є відмова у відкритті провадження у справі ( п.1 ч.2 ст. 122 ЦПК України), закриття провадження у справі ( п.1 ч.1 ст. 205 ЦПК України) або скасування судових рішень із закриттям провадження у справі судом вищої інстанції.
 
Окрім того, відповідно до п.2 ч.1 ст.116 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності.
 
Звертаємо увагу, що згідно Правової позиції, висловленої судовою палатою у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, зазначено, що нормами цивільного процесуального законодавства не передбачено оскарження ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення виду судочинства ( юрисдикції).
 
Ураховуючи достатньо велику кількість апеляційних скарг на ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження саме у зв´язку із порушенням юрисдикції , при цьому, неоднакове практику вирішення такого питання, слід надати роз´яснення судам щодо вірного застосування вказаних правових норм, дії суддів першої інстанції у разі подання таких апеляційних скарг, а також дії суддів апеляційної інстанції у разі направлення таких апеляційних скарг разом із справою до суду апеляційної інстанції.
 
Загалом, при проведенні узагальнення установлено, що суддями здебільшого правильно вирішуються питання щодо юрисдикції та підсудності цивільних справ.
 
            Проте, проблемними та спірними, а також такими, що потребують відповідних роз´яснень, залишаються питання, серед яких:
 
- визначення підсудності справ за позовами про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги. Зокрема, чи можливе в даному випадку застосування правил виключної підсудності. Так, у своєму листі від 20.03.2008 року Верховний Суд України наголосив про неприпустимість звуження визначеного ч.1 ст.114 ЦПК України критерію віднесення позовів до виключної підсудності шляхом обмеження його лише зазначенням предмета (об´єкта) позову. Спори, які виникають із зобов´язальних правовідносин щодо користування та експлуатації нерухомого майна ( утримання майна), розглядаються згідно з правилами виключної підсудності, встановленими ч.1 ст.114 ЦПК України. У зв´язку із цим , на нашу думку, позовні заяви про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги та експлуатаційне обслуговування нерухомого майна вірно розглядати за правилами виключної підсудності.
 
- Можливість застосування до спорів про зняття арешту з рухомого майна вимог ч.2 ст. 114 ЦПК України щодо розгляду таких категорій справ за місцем знаходження майна або основної його частини, переліку критеріїв, з яких має виходити суд при вирішенні питання щодо місцезнаходження, доказів, які мають подаватись на підтвердження таких обставин.
 
- Питання щодо підсудності заяв, поданих до суду в порядку окремого провадження, з урахуванням того, що ст.. 257 ЦПК України визначає підсудність заяв за місцем проживання заявника. Конструкція вказаної статті процесуального закону відрізняється від визначених правил підсудності справ позовного провадження, згідно з якими позови пред´являються за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання сторін.
 
- Розмежування юрисдикцій цивільної та кримінальної при вирішенні питання про зняття арешту з майна, повернення майна, накладеного та вилученого на підставі постанов слідчих у кримінальних справах або при проведенні слідчих дій, з урахуванням необхідності відмежування захисту права власності та значення певного майна для проведення розслідування кримінальних справ, та з урахуванням прийняття та вступу в дію нового Кримінального процесуального кодексу України, яким значно розширено повноваження щодо оскарження рішень та дій слідчого, порівняно з КПК України в редакції 1960 року, а також правової позиції, висловленої в Постанові Судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 15 травня 2013 року за наслідками розгляду заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2-012 року у справі за позовом Особи 1 до Особи 2, Кіровоградської об´єднаної державної податкової інспекції, треті особи Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області, державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про звільнення майна з-під арешту та виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об´єктів нерухомого майна.
 
- З´ясування зареєстрованого місця проживання чи перебування позивача у разі пред´явлення позову за правилами ч.1 ст.110 ЦПК України ( за вибором позивача) з урахування того, що процесуальний закон не містить такого обов´язку суду при вирішенні питання про відкриття провадження.
 
- Дії суду першої інстанції у випадку надходження апеляційної скарги на ухвалу суду про відкриття провадження у зв´язку з недотриманням правил підвідомчості ( юрисдикції), а також дії суду апеляційної інстанції у разі направлення таких апеляційних скарг разом зі справою до суду апеляційної інстанції.
 
-  Дії суду апеляційної інстанції у разі оскарження окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження з питань недотримання правил підсудності особою, яка не є стороною або третьою особою.
 
Питання розмежування юрисдикції загальних, господарських і адміністративних судів, а також проблемні питання визначення підсудності, висвітлені в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», Постанові Пленуму Вищого Господарського суду України №10 від 24 жовтня 2011 року «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» в редакції від 16 січня 2013 року, а також Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України №8 від 20 травня 2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів».
 
Проте, звертають на себе увагу неоднакові правові позиції, а подекуди прямо протилежні, які висвітлені у вказаних постановах, що унеможливлює забезпечення єдності застосування сучасного законодавства та відповідно судової практики. Разом з тим, спірні та проблемні питання, які виникають безпосередньо в ході розгляду справ в судах першої та апеляційної інстанцій та які зазначені вище, залишаються не роз´ясненими у такий спосіб, щоб виключити можливість різного їх тлумачення.
 
 

 


 
 
Судовий збір
Контакти
Розклад роботи
Лічильник установи
До уваги суддів та працівників апарату Донецької та Луганської областей
XII позачерговий з'їзд суддів України
Стратегічний план розвитку
Інструкція з діловодства
Рішення Європейського суду
Положення про автоматизовану систему документообігу суду
Проведення судових засідань в режимі відеоконференції
Безкоштовна правова допомога
Концепція галузевої програми інформатизації судів
Судова влада України у мережі Facebook

© 2002-2013 Державна судова адміністрація України
лист вебмайстру